Цього літа мені пощастило на місяць поїхати в Берлін – нібито навчатися, а насправді – розширити особистісний кругозір. А оскільки моє сприйняття світу є специфічним – я свідомий анархіст – то в першу чергу я приділяв увагу саме проявам ліворадикальних суспільно-політичних процесів в цьому місті. Був я там вперше, нікого не знав, ніяких ділових контактів з місцевими групами не мав. Тож в цьому середовищі я був (перші пару тижнів) чужим, невключеним, “лівим”, і все, що бачив, сприймав відсторонено.

А, іще: перш ніж в’їхати у місто, автобус довго рухався по окружній дорозі зі сходу на північ, і майже півгодини понад стіною, що тягнеться обабіч шосе, я бачив будинки, водокачки, шпилі двох телевеж, – і було все це ліворуч. Тож –

Берлін Ліворуч.

Стіни.

Першим поміченим мною проявом “низових”, неофіційних ідейних течій був маленький скіновський напис, нацарапаний цвяхом на стіні біля автовокзалу. Що стосується “праворадикалів”, то він же був і останнім. Всупереч міфу про засилля неонациків, в Берліні таки дійсно повний Гітлер капут, і інформаційний простір берлінських вулиць повністю захоплений “лівицею”. Стіни, паркани, стовпи обліплені, як у нас – об’явами “Хотите похудеть?”, так у них – закликами “Бий фашистів”, “Навіщо нам уряд?”, “Вечірка Солідарності – стоп депортації – концерт і пікнік”, “Всі на мітинг проти поліцейського насильства” і таке інше (звичайно, я маю на увазі не фешенебельні, напхані сєкьюрітами офісні квартали, типу нашої Банківської чи Хрещатика; я говорю про житлові райони, як наша Сталінка чи Борщаговка). В старих районах неможливо пройти від рогу до рогу, щоб кілька разів не зустріти наклейки чи плакати за підписами “Антифашистська Дія”, Анархістська Федерація, TKP-ML та безлічі інших груп та організацій. В новобудовах Східного Берліну лівацької агітації менше, але теж є (нацистської не бачив). Трапляються великоформатні повнокольорові плакати – видані антифашистськими інфоцентрами на гранти офіційних лівих партій. В деяких районах багато пропагандистських плакатів турецьких і курдських сталіністських, маоістських та інших традиційних лівих партій; ці плакати досить незвичні на наші часи: там і мускулисті пролетарі, і серпи-молоти, і портрети вождів цих партій – в стилі радянських 1950-х. Але основна, переважна маса вуличної агітації робиться в формі дешевих – або чорно-білих, або повнокольорових, але тоді манюсіньких (завбільшки з пачку цигарок) – наліпок і листівок, які роблять явно на свій кошт групи ентузіастів. Ці наліпки всюди – в ліфтах, на автобусних зупинках, в туалетах, на дверях пабів і магазинчиків (в метро нема). Лозунги і підписи майже завжди анархістські чи автономістські; тиражі маленькі (бо наліпки рідко повторюються); дизайн і стиль, ясно, модний, в естетиці Інтернету, відеокліпів та графіті; зміст радикальний (наприклад, антифашистські мілітанти закликають ловити і звиздити скінхедів, а активісти руху “Kein Mensch Ist Illegal” закликають негайно відкрити всі кордони) або місцево-прикладний (наприклад, колектив такого-то сквоту разом з місцевим клубом турецької народної творчості запрошують відтягнутися на антирасистській вечірці, а паб “Червоний Бандит” оголошує показ відеохроніки Гьотеборзьких боїв). Саме така агітація цікавила і надихала мене більше за все – як на мене, вона є ознакою прямої, неопосередкованої політичними структурами суспільної активності людей, їх щирості, якщо хочете, незаангажованості.

Люди.

Хто ж пише і читає цю інформацію? Вочевидь, щоб виготовляти її, треба розраховувати на “споживача”; бо пересічні обивателі там, як і в нас, жодних політичних закликів (свідомо або несвідомо)не сприймають. Тож вулична інформація направлена на “своїх”. Хто вони?

З традиційної марксистської точки зору, таким середовищем мають бути робітники берлінських індустріальних гігантів. Але насправді це не так. Як розповіли мені місцеві знайомі, профспілки і офіційні партії виводять пролетарів на вулиці раз-два на рік; ці демонстрації завжди мирні і непомітні для влади. Що ж до повсякденного життя міста, то жодних проявів “класичного” робітничого руху (демонстрацій, об’яв про страйки тощо) на вулицях не видно. Але дуже помітні інші соціально-політичні групи. Наскільки мені вдалося побачити, суспільне середовище Берліну, в якому розвивається ліва теорія і практика, складається з трьох основних груп.

Перша, найбільш активна і помітна – це автономи; люди, які заявили про свій вихід з капіталістичного суспільства, і які намагаються створити свій простір буття. В місті їх кілька десятків тисяч. Ця тусовка складається в основному з молоді (до 35 років), переважно вони німці (але корінних берлінців мало), переважно були або є панками (тому виглядають колоритно); за політичними переконаннями, як правило, анархісти; також є люди, що називають себе неавторитарними чи лібертарними комуністами. Але портретів Сталіна на демонстраціях дуже не люблять. За своєю політичною практикою автономи різняться, і діляться на безліч груп: є пацифістські ініціативи, а є антифашистські мілітанти-бойовики; є “революційні туристи”, які їздять по всій Європі, а є комуни, які працюють виключно на рівні мікрорайону і двору. Але дивним чином автономське середовище лишається інтегрованим і внутрішньо єдиним, і під час важливих акцій всі групи діють разом.

Більшість автономів мешкають в засквотованих (захоплених) ще 10-15 років тому будинках, які їм вдалося відстояти від поліції та власників. Літопис війни сквотерів за Берлін – це окрема славна історія. Сьогодні в місті десь 300-400 засквотованих будинків, плюс є кілька пересувних “вагенбургів” – селищ у вагончиках. Сконцентровані сквоти в двох центральних районах. Щоправда, зараз цей рух на спаді, всі сквоти легалізовані і мусять сплачувати оренду, хоч і невелику. Нелегальним є лише великий сквот в зруйнованій фабриці – легендарний “Koepi” (“Кьопі”), який останні роки є політичним центром всього лівого руху в Берліні – тут готуються і починаються більшість масових акцій. Але фактично кожен сквот є клубом, де альтернативно налаштовані люди збираються, говорять, підтримують один одного, планують дії. Звичайно, в сквотерських пабах зависають і просто алкоголіки з довгим волоссям, але їх небагато. Взагалі, в автономському середовищі Берліну п’ють на диво мало, що було для мене приємною несподіванкою.

До речі, я сам жив цей місяць в сквоті, і скажу, що це дуже зручний, фізично і морально комфортний, дешевий, а головне – надихаючий до індивідуального розвитку спосіб повсякденної суспільної організації.

Друга група, де популярні ліві ідеї – це деякі етнічні громади, в першу чергу турецька, курдська (до речі, тут вони між собою не ворогують) та баскська. Турків – нащадків трудових іммігрантів 1960-х років – в Берліні (Західному) дуже багато, в двох районах вони складають більшість мешканців. Природно, що вони є дискримінованими і експлуатованими верствами населення Берліну. Більшість з них народилися тут і мають німецьке громадянство; але німецьку мову знають погано, з корінними мешканцями контактують мало; отримати вищу освіту їм майже не можливо; над багатьма висить загроза депортації; трапляються напади расистів. В цілому, як кажуть мої знайомі, люди з азіатських громад Берліну не дуже революційно свідомі; вони намагаються займатися приватним бізнесом і охоче використовують найману працю, всередині громад існує певна клановість, дискримінація жінок і таке інше. Але сама логіка пригнічення, громадянської неповноцінності підштовхує активних людей з цих громад до лівої ідеї. Таких людей підхоплюють традиційні “етнічні” ліві партії – ТКП/МЛ, КРП. Як на мене, це тупик: таким чином створюється не тільки соціальне, а і політичне гетто для турків і курдів. Самі ці партії неохоче йдуть на співпрацю з німецькими партіями і групами. Але незалежно від думки вождів і вожденят, “прості турки” і “прості німці” (вибачте за досить зневажливий, але зручний термін) чудово товаришують і співпрацюють на конкретному сусідському рівні. Історично склалося, що один з центральних, але бідних районів – Кройцберг – є скупченням і турецьких іммігрантів, і сквотерів-автономів. Таке сусідство заклало здоровий, вільний від расизму фундамент під міжетнічні стосунки в місті.

До речі, в Берліні останніми роками склалася дуже чисельна російськомовна община. Але вона політично досить пасивна, консервативна, інколи реакційна (я суджу по берлінській російськомовній пресі і розповідям місцевих друзів).

Третя група – це ліві та ліворадикальні інтелігенти. Ця досить чисельна і впливова спільнота склалася в Західному Берліні ще наприкінці 1960-х, на хвилі студентського руху (я зустрічався (це не значить потоваришував) з людьми, які особисто знали Ульріку Майнхоф, Руді Дучке, Йошку Фішера, коли він іще не був трупом). Зовнішньо і за стилем життя це абсолютно звичайні обивателі. Але вони виконують значну інтелектуальну роботу по осмисленню і розвитку лівих ідей, хоча і гризуться між собою. Багато хто з них працює в деяких гуманітарних університетах, і природнім чином навколо них збираються такі ж за переконаннями студенти – тож відбувається зв’язок між поколіннями (до речі, я саме в такий університет і потрапив). Дехто з цих, вже літніх, людей активно працює в інформаційних центрах і веде пропагандистську роботу.

Діяльність.

Кожен день свого перебування в цьому місті я бачив якісь прояви активності ліворадикалів. Ті види діяльності, які я помітив, я б розкласифікував таким чином:

  1. основна форма опору – це поширення інформації через листівки або вуличні акції.
    1. В першу чергу, сьогодні це скоріше не політична, а правозахисна пропаганда-просвіта (на мій погляд, це досить слушна тема, адже сьогодні Захід все більше згортає свою демократію і все менше дотримується своїх же законів і принципів). Наприклад, ліворадикали дуже активно ведуть кампанію “Жодна Людина Не Є Нелегальною” – за права мігрантів, проти закриття кордонів і депортацій, проти расистської держави. Вічна антифашистська-антирасистська тема зараз теж здебільшого трактується під кутом рівноправності людей незалежно від раси/нації. Під час боїв в Генуї берлінці вели пропаганду саме під гаслами “права народу на протест” та “недоторканості життя” (до речі, місто було обклеєне жалОбними листівками вже на наступну ніч після вбивства Карло Джуліані).
    2. В другу чергу, це, звичайно, пропаганда власне політичних ідей. Як я казав раніше, найпомітніші в цьому анархісти-автономи.
    3. В третю чергу, це демонстрації (я маю на увазі саме демонстрації як засіб прогорнути уваги до певної теми, а не багатотисячні зібрання з метою відзвіздити нацистів, що відбувається кожен рік 1 травня). За цей місяць в Берліні відбулося три великі загальноміські демонстрації по кілька тисяч учасників, а також кілька невеликих пікетів і одне публічне голодування. Я сам встиг взяти участь в масовому демо з приводу вбивства в Генуї. Демо як демо, нічого особливого. Приємні три речі: а) перед початком організатори через мегафон оголосили номер телефону юридичного захисту у випадку можливого затримання; б) по ходу ініціатори час від часу врубали правильну музику (“Chumbawamba“ і латіносів); в) коли мєнти спробували затримати когось, одразу туди кинувся натовп, причому люди вели себе треновано – з ментами не билися але плуталися під ногами і заважали проходу. Мєнти колотили всіх дубцами, але пробитися і затримати нікого не змогли. Я теж отримав броньованим ліктем в голову! Ходив потім, як з медаллю. В цілому їхні мєнти на мене справили враження бойових роботів; не злих, не агресивних, але ефективних і слухняних вбивць.
  2. Основна сфера діяльності автономів – це зона дозвілля. В місті є кілька автономських нічних клубів і десятки пабів; також є кілька десятків громадських центрів, де постійно відбуваються паті, дискотеки, пікніки, відеопросмотри, концерти панк-груп і етнічних колективів. Тут можуть висуватися якісь ліворадикальні лозунги, але не обов’язково. Головне, що так створюється незалежна від шоу-індустрії, самоорганізована сфера дозвілля. За цей місяць я побував на п’яти дворових концертах-фестивальчиках під антирасистськими-антидержавними гаслами.
  3. Під цією рубрикою я б хотів розповісти про один унікальний прикол. Два найбільш автономсько-анархічно-сквотерських районів знаходяться поруч, але їх розділяє річка. Тож вони раз на рік збираються на мосту і вчиняють побоїще – гнилими овочами і водою, – на тему, хто з них крутіший. Причому тусовка фанів цих побоїщ, щоб шокувати обивателів, назвалася WAF (і емблема така ж, як в RAFа, тільки до автомата домальований водяний балон), а тусовка іншого району назвалася KPD/RZ (знов-таки назви терористичних лівацьких організацій з минулого). Обидві тусні проводять абсурдистські крейзові пропагандистські акції, і успішно зносять башні нормальним людям. Наприклад, коли йшла дискусія в пресі, вводити бундесвер в Косово чи ні, вони організували демонстрацію у військовій формі під гаслами “Крові, більше крові! Хочемо війни! Убиваймо!”. А коли йшли вибори в парламент Берліну, вони заклеїли місто плакатами, які являли собою чисті листи паперу, і лише внизу був напис: “... Тому – KPD/RZ!” Так ці KPD/RZ навіть умудрилися просунути свого кандидата! Що він тепер буде там робити?

  4. Ще однією формою діяльності є, звичайно, антикапіталістична і антидержавна пряма дія. По-перше, це сквотінг – силове антизаконне захоплення будинків. Правда, зараз класичні скватери ведуть себе тихо, люди з “вагенбургів” постійно вступають в конфлікти з владою. Ще до прямого дії я б відніс вже згадане мною регулярне полювання за нациками (взагалі, в Берліні їх б’ють відразу ж, і сильно). І, звичайно, не можна не згадати славетні бойові групи, що відряджаються з Берліну на всі “антиглобальні” (абсолютно порожній термін; шкода, що він прижився) протести Прага, Гьотеборг, Барселона, Генуя. При мені в місті набиралися добровольці для Генуї і оголошувався збір коштів на автобуси для них.
  5. Природно, що для діяльності потрібно добувати кошти. Ви знаєте, що “антиглобалістів” (тьху, знов це погоняло) фінансують тоталітарні режими, наркомафія і жидомасони? Якщо знаєте, то я вам зичу успішного лікування у кваліфікованого психіатра. В Берліні все робиться на власній ініціативі/волонтерстві і на гроші, зібрані з власної кишені. А як заробляються гроші? Ну, насправді (на жаль) більшість ліворадикальних активістів вмонтовані в кап систему: вони працюють на державу, буржуїв або отримують соціальні виплати. Але є і альтернативна підприємницька діяльність. Є кооперація – сільськогосподарські комуни, майстерні по ремонту мотоциклів. Є багато сквотерських пабів і клубів, які виглядають бідно, але дуже веслі і вдвічі-втричі дешевші, ніж комерційні. Є ще такі дивні проекти, як “Дитячі ферми”: міська влада створила для дітей в парках кілька маленьких ферм, де живуть 1-2 поні, чи коза, чи кінь. Так ось сквотери захопили ці ферми, піклуються про них (до речі, більшість автономів вегетаріанці або вагани, тож тварини в хороших руках), грають з дітьми, а за це трохи заробляють – катають дітей чи дають сфотографуватися за гроші. І – підкреслюю – всі підприємницькі проекти з самого початку розраховують на те, щоби віддавати значний процент прибутку на політичну антикапіталістичну діяльність.

 

Переваги і недоліки

Сьогодні Берлін – один з центрів європейського антикапіталістичного і антифашистського руху. За рахунок чого підтримується цей потенціал опору? Є помічені мною кілька сильних рис (я висловлю свою особисту думку, яка базується на суто суб’єктивних спостереженнях). Але почну зі слабкостей:

  1. ліворадикальне середовище лишається субкультурним і досить замкненим. Люди специфічно виглядають, думають, слухають специфічну музику. Ця субкультура чисельна, і ти можеш жити в ній і не помічати, що є і інші, “нормальні” жителі міста. Але провалля між альтернативщиками і, наприклад, робітниками залишається.
  2. Антикапіталістичний і антидержавний опір залишається в значній мірі розвагою для більшості учасників. З одного боку, це добре (нема догматизму, нема фанатизму, є хороший настрій). Але: безвідповідальність; люди легко кидають справу, коли втомлюються; бояться силового протистояння.

А в чому сила ліворадикального руху в Берліні?

  1. Пропаганду ліворадикальні групи ведуть в першу чергу на природному для людини сусідському, общинному рівні, і лише через конкретні проблеми активісти піднімають загальнополітичні питання.
  2. Свою маргінальність ліворадикали долають завдяки тому, що в місті склався союз між ними –“ідейними маргіналами”, та пригніченими нацменшинами – “вимушеними маргіналами”.
  3. В середовищі ліворадикальних активістів дуже інтенсивно розповсюджується нова інформація і нові знання; багато центрів, де друкується інформація, багато місць, де люди спілкуються.
  4. І найбільшу повагу в мене викликало те, що люди, залучені в ліворадикальний рух, напряму втілюють свої політичні ідеї (наприклад, комунальна самоорганізація побуту, або визволення жінок, або заперечення найманої праці) в повсякденну побутову практику. Революційне визволення для них – не справа щасливого майбутнього, а реальні теперішні дії.

 

Д.Храмовник