Будівельна галузь української промисловості раніше від інших секторів національної економіки виявила признаки пожвавлення. Не пройшов ще час, необхідний на юридичне закріплення політично перерозподіленої власності і на опущення, шляхом шаленого натиску на робітництво, ціни української робочої сили до рівня “незолотих мільярдів”, а визрілі на фінансових аферах і монопольних зовнішньоторгівельних операціях українські нувориші, що не могли задовільнити свої “євростандартні” потреби самою лише приватизацією і скупівлею радянського фонду нерухомості, вже вкладали значні капітали в комфортабельне житло й презентабельні офіси. В подальшому будівництво не збавляло обертів в українській економіці і стимулювалось такими факторами різної значимості як глибоке матеріальне розшарування україського суспільства, що призвело, зокрема, до потреби формування в великих містах “престижних” квартарталів для середньої буржуазії та великих босів із робітничої аристократії; розмах специфічної форми казнокрадства через завищення фактичних витрат на будівництво муніципальних об”єктів; розвиток інфраструктури розваг й відпочинку для українських “нових русскіх” та потреба відмивати через них гроші; спроби української буржуазії зменшити свою залежність від російського капіталу шляхом “девирсифікації експорту енергоносіїв”(будівництво нафтотерміналу в Одесі); тощо. На перший погляд, збереження, внаслідок затяжної кризи, великих незадіяних фондів промислової нерухомості із виробничих приміщень позбавить українську промислову буржуазію від необхідності вкладати капітал у будівлю нових технічних споруд, але це не однозначно. По всим ознакам в соціально-економічному розвитку їй суджено йти класичним для країн третього світу шляхом диспропорційної урбанізації, що дає можливість здешевлювати виробництво за рахунок транспортних витрат і забезпечує мобільність та трансформовуваність робочої сили. Не можна очікувати, в силу відносної рівномірності розподілу житлового фонду, специфіки аграрних відносин і ниспадаючої демографічної кривої, повного підражання латиноамериканско-східноазіатським зразкам, але вже сьогодні можна відслідкувати, по різниці в ціні нерухомості і по регіональним темпам розвитку промисловості тенденцію до формування таких мегаполісів в Києві, Одесі та в індустріальних центрах Сходу.Тому будывельний бум може пыдтримуватись будівництвом нових промислових об’єктів у цих регіонах.

Щоб охарактеризувати сучасне українське будівельне робітництво, потрібно прослідити історію його формування від радянських часів. В середовищі радянських робітників професія будівельника в державному тресті вважалась “пильною” і непристижною – мала механізація праці і мала її оплата (виключення – поїздки за “довгим рублем” у Сибір). Велику частину таких робітників завжди становили ті, хто ставав будівельником через можливість швидше, ніж на більшості інших підприємств, отримати державне житло, а скориставшись нею, міняв проесію. Це, однак, не означало що вони переставали бути фактично занятими в будівельній галузі. В радянській економіці фактично була відсутня сфера сервісного будівельного обслуговування житла. Цю нішу заповнювали багаточисельні “шабашники” – робітники які по особистій домовленості з жильцями здійснювали ремонт квартир, що давало їм суттєвий підзаробіток. Початок 90-х рр. – час, коли майнове розшарування вже йшло бурхливими темпами, злидні ще не привчили великі маси провінційних робітників шукати заробітку в великих містах, а капітал ще не встиг організувати велику кількість будівельних фірм, - був золотою порою шабашників. Та час підчиняв будівельну сферу загальним законам економічного розвитку: потреба встигати за “модними” будівельними технологіями потребувала все більших основних фондів капіталу; приватні будівельні фірми, при тому що несли певну юридичну відповідальність за якість виконуваних робіт, мали ще й можливість збивати розцінки на роботи за рахунок більших обертів і використання дешевої некваліфікованої і приїзджої робочої сили. Самі шабашки поступово роз’їдались зсередини внутрішнім майновим розшаруванням і реорганізовувались у приватні підприємства. На кінець 90-х рр. “шабашні бригади” були усунуті з ринку будівельних послуг як значущі економічні одиниці. Та перейшовши, в значній своїй масі, на становище найманих працівників в приватні фірми і маючи там, як найбільш кваліфікована робоча сила, великий професійний авторитет в середовищі робітників вони ще довго мали значний вплив на масову психологію будівельників. Спогади про кращі часи і надії повернутись до праці “на себе, а не на дядю” довго гальмували в соціальній свідомості будівельників осмислення інституту приватної власності як ворожого своєму класові.

Приблизно в цей же час в середовищі будівельних робітників проходили зміни пов’язані з масовою міграцією робочої сили. Природньо, що спочатку основну масу будівельників Києва та інших економічно-адміністративних центрів становили робітники із місцевих жителів. Аграрне перенаселення і хронічна економічна криза вже давно зривали жителів західних і східних областей України з місць і гнало “на заробітки”, однак довгий час для українських заробітчан більш привабливим було працевлаштування в Центральній та Західній Європі а також в Росії. Утруднення перетину кордону; поступове знецінення праці нелегалів; безправне становище, яке часто залишало робітників без зароблених грошей – з одного боку, будівельний бум в деяких українських містах і розвиток там інших галузей промисловості – з іншого, значною мірою переорієнтували потоки потоки робочої сили до вітчизняних економічних центрів. В середовищі будівельних робітників, поки там мали вагу “шабашні бригади”, це мало наслідком розпалювання неприязні до вихідців з Західної України, так як наплив дешевої і кваліфікованої робочої сили звідти збивав розцінки на будівельні роботи. Сьогодні праця будівельних заробітчан навпаки є стримуючим фактором в встановленні мінімальної заробітної плати: роботодавці змушені встановлювати середню заробітну плату з врахуванням того що заробітчанин повинен не тільки висилати гроші на утримання залишених в рідних місцях сімей, а й знімати для себе в місті житло, періодично відлучатись для поїздок додому, тощо. Змінились і відносини між робітниками : в середовищі трудових колективів розмежування проходить тепер не по регіональному признаку, а на тих хто задля теплого містечка готовий холуїти перед хазяїном і на тих хто вбачає можливість реалізації своїх матеріальних інтересів в сфері виробництва через спротив погіршенню загальних умов праці і боротьбу за їх покращення.

Абсолютна величина заробітної плати будівельників в середньому дещо вища аніж в інших загонів промислових робітників. Але ця величина утворюється аж ніяк не за рахунок великої ціни робочого часу а виключно завдяки розтягнутому робочому дню й тижню (в середньому 10-ти годинний р.день і 6-ти денний р.тиждень) при високій, завдяки широкому використанню здільщини, інтенсивності праці. Щоб уявити наскільки дешево коштує праця українських будівельників варто навести лише деякі характерні факти. Ціна робочої сили настільки низька, що роботодавець зацікавлений в тому, щоб якомога більше операцій виробничого технологічного циклу, навіть таких які не мають прямого відношення до спеціалізації підприємства, було зконцентровано під його контролем. Так при капітальному ремонті будівель багато робітників зайняті оббиванням старої цегли, витягуванням цвяхів, заготівлею деревоматеріалів – прилаштуванням до справи всього того, що при меншій наближеності ціни робочої сили до межі фізичного виживання повинно було б викидатись на смітник. Дешевизна робсили визиває до життя багато “дідівських” будівельних методів. Так, наприклад, при бетонних роботах арматурний каркас формується не методом електрозварювання, а трудоємким дротяним в”язанням.

Відносини праці й капіталу в Україні, - що були започатковані в умовах великого історичного зламу, котрий мав довготривалий вплив не тільки на пострадянський простір, - довгий час були загримовані історичними нашаруваннями, часто специфічними для кожної галузі промисловості. Та логіка розвитку капіталістичних відносин, відроджених в Україні в час назрівання глибокої світової кризи капіталізму і тому швидкоплинних, бере своє і нині вони виступають в своєму рафінованому вигляді. Капітал заштовхав українську працю до такої межі, відступ за яку означав би для робітників втрачання облич цивілізованих істот. У робітників немає іншого шляху покращення свого становища крім шляху боротьби з капіталом. Економічне зростання не тільки поклало багатства в кишеню капіталістам, але й додало відчуття класової гідності тим, чиїми потом і кров”ю ці багатства створювались. Багато будівельників вже сьогодні, поки що через саботаж низькооплачуваних робіт, через виживання й ізоляцію хазяйських холуїв, тощо, фактично втягнуті в стан класової війни. В цій війні на їхньому боці зростаюче, поки що на рівні трудових колективів, відчуття класової солідарності; впевненість в справедливості своїх вимог; економічна значимість їхніх виробничих функцій. На боці капіталу – державний аппарат і вся система парламентаризму, його власні й “незалежні” ЗМІ, попи в рясах і в професорських мантіях, - вся сукупність проституток і утриманок, для яких поставити під сумнів правомірність влади капіталу означає поставити під сумнів недоторканість своїх теплих містечок. Було б, мабуть, занимательно звести всі ці сили до спільного знаменника й співставити, дати “аналітичний прогноз”, тощо, та не хочеться відбивати хліб у тих, хто заробляє його дуттям щок і супленням брів, - не справа марксистів гадати на кавовій гущі, їх справа бути у гущі подій класової боротьби.