Основною формою професійної боротьби є страйк - відмова робітників виконувати свої виробничі функції без зміни умов праці. Успішний страйк мислимий тільки як організований виступ значної частини трудових колективів задіяних в ньому підприємств і передбачає наявність організаційних центрів - легалізованих чи нелегальних професійних спілок. Профспілки з одного боку є показником високого ступеня організовності робітництва, а з іншого - означають певну можливість для капіталісті вспрямовувати соціальну активність робітників в безпечне для себе русло шляхом підкупу, в особі адміністративної верхівки профспілок - авторитетного в середовищі робітників органу. Держава експлуататорів, на певному етапі розвитку класових антогонізмів не маючи вже змоги стримувати класові виступи робітників на доекономічному рівні, змушена в арсенал відстоювання інтересів експлуататорів до нкута добавляти пряник. З цих пір її зусилля зосереджуються на намаганні консервувати робітничий рух на економічній стадії і максимально удешивити ціну пряників. З цією метою проводиться політика втягування в сферу своїх інтересів, через прямі і опосередковані економічні важелі, керівництва "жовтих" профспілок з одночасним ставленням всіляких перешкод в регістраціїі діяльності незалежних профспілок. Класичним прикладом "жовтих" профспілок, головною соціальною функцією яких є спускання накопичуваного в виробничих приміщеннях пару, є ФПУ. Гарантією лояльності цієї організації до режиму є та обставина, що головним джерелом доходів її босів є здача в оренду велетенського фонду нерухомості, який був успадкований від радянських профспілок і юридична правомірність одноосібного користування яким ФПУ може бути в будь-який момент поставлена під сумнів урядом.

Ефективність страйкарської боротьби робітників за поліпшення умов праці визначається багатьма факторами як суб"єктивного так і об"єктивного плану - організованість виступу, економічна кон"юнктура тощо. Та в кінцевому рахунку її результати не можуть бути унезалежненими від таких глобальних факторів як середня ціна праці на національному і світовому ринках. Економічна боротьба робітників може мати і мала довготривалим наслідком суттеві економічні (поліпшення матеріального добробуту) і політичні (демократичне право на легальні профспілки, свобода класової агітаціі) здобутки лише в країнах імперіалістичних центрів, де буржуазія, маючи значний резерв від неоколоніальної експлуатації, жертвує частку своїх доходів на згладжування найгостріших соціальних протиріч. Цей метод, вкупі з підкупом професійних босів і парламентських лівих, дозволяє імперіалістам досягти бажаних результатів і коштує в умовах високої організованості робітництвав значно дешевше аніж силовий тиск на пролетарський рух.

За умов же, коли буржуазія не має можливостей формалінними подачками консервувати робітничий рух на стадії професійної економічної боротьби, вона якщо не робить спроб розчавити паростки політичного становлення антагоністичного класу, то в усякому випадку не йде на поступки у виробничих відносинах, намагаючись виробити в робітничому середовищі стійкий імунітет до професійних виступів і до класової боротьби загалом через введення в його тіло вакцини холостих страйків на чолі з "жовтими" профспілками.

Питання про відношення до професійної боротьби робітників, оскільки воно є питанням актуальним навіть в період політичної реакції, давно стало універсальним опізнавачем, який дозволяє безпомилково віднести ту чи іншу політичну силу в один з двох основних політичних класових таборів.

Якщо явні апологети буржуазії називають професійні спілки (підконтрольні державним структурам і лояльні до приватних власників) довершеним і "цивілізрваним" інститутом класового співробітництва, який гарантує "соціальну гармонію", то приховані її політичні союзники (мова тут не йде про тих, хто несвідомо грає на руку імперіалізму) оголошують будь-які прояви професійної боротьби економічним опортунізмом, який вводить робітництво в оману і відволікає його від боротьби революційної. За такою зовнішньою прротилежністю українськіх правих партій (аж до СПУ) і Всеукраїнського Союзу Робітників (якого представляє видавнича група "Рабочего Класса" і який сам призваний представляти КПУ для певних категорій електорату, що не прорубають КПУшної "тактики", зате вірять в байки про "ліворадикальне крило партії"), криється гармонічна співпраця в втіленні головного завдання парламентаризму - упередження становлення робітництва як революційної соціальної сили. Якщо перші отримують свій хліб за те, що присипляють робітничі маси ілюзіями реформізму, то інші повинні виривати із тіла робітництва тих передових представників класу, які могли б ці ілюзії розвіювати і ізольовувати їх на картинно-елітаристській відстані від масового робітничого середовища.

В усій масі історичних прикладів професійних виступів економічні страйки становлять переважну більшість. Але це не привід намертво прив"язувати страйкарську форму до економічної суті. В своєму розвитку професійно-страйкарський рух перепостає із економічного в політичний (за характером вимог), безпосередньо примикаючи таким чином до руху революційного. Марксист не може не розуміти історично зумовленої обмеженості і приреченості робітничої професійної боротьби. Та не може він не розуміти і того, що шлях революціонізації робітництіва є шляхом усвідомлення революційних завдань після випробування і відкидання примітивніших форм класової боротьби - і нема іншого способу актуалізації в масовому середовищі потенційно революційного класу революційних завдань.