Олександра Адамчук
Леонид ГРАЧ: «Желание возглавить государство я никогда не скрывал...»
Парламентські канікули у розпалі. Чимало народних обранців оздоровлюються в Криму. Однак якщо для більшості з них сонячний берег тільки місце тимчасової релаксації, то для їхнього колеги Леоніда Грача — рідний дім, навіть більше — постійне місце роботи. На півострові він провів більшу частину життя, зустрів перше і єдине кохання, здійснив стрімкий злет у партійній ієрархії, зав’язав знайомства з багатьма державними діячами першої величини. Але слово самому Леоніду Грачу:
— Крим недарма називають літньою столицею країн СНД. Саме сюди, ще за радянською звичкою, у розпалі курортного сезону з’їжджається партійна еліта одної шостої частини суходолу. Прибувають високі гості і з далекого зарубіжжя. Пам’ятаю, якось майже одночасно, упродовж півтора-двох тижнів Крим відвідали керівник Китаю, генсек НАТО, президенти Росії та Узбекистану, а також канцлер Німеччини. Спілкування з кожним із них — тема окремої розмови. Пригадався випадок, який трапився два з половиною роки тому під час святкування Дня Чорноморського флоту в Севастополі. На свято серед інших приїхали два колишніх глави урядів Росії Євген Примаков і Віктор Черномирдін. Після того, як ми втрьох зійшли з трибуни, один із журналістів запитав, як це розуміти, що два екс-прем’єри зібралися разом та ще й ведуть задушевну розмову. Євген Максимович не розгубився і з властивим йому гумором, перефразувавши знаменитий вислів Віктора Степановича “хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди”, вдумливо відповів: “Ну, ми хотіли як завжди, а вийшло краще — нині зібралися разом”.
— Пане Леоніде, як відомо, ви прибічник поглиблення українсько-російських взаємин. Але наразі Крим, окрім зацікавлення у ньому Києва та Москви, викликає й прискіпливу увагу Анкари. Як ви вважаєте, чи пов’язує Туреччина своє майбутнє з Кримом? І взагалі, як нам будувати свої відносини з ісламським світом?
— Безумовно, Туреччина має свої інтереси в Криму. Про це свідчить і підтримка окремих ісламських пантюркістських рухів офіційною Анкарою. І це не може не викликати занепокоєння. Крім того, є небезпека економічної експансії. Я часто чув нарікання на свою адресу як з боку України, так і з боку Росії: у вас санаторії та пансіонати занедбані, перебувають у жахливому стані, в них неможливо відпочивати. То приїжджайте, відновлюйте, приватизуйте! Всім відомо, що турецька Анталія виросла за десять років саме за рахунок російських інвестицій. Тоді чому б не пустити їх на Крим? Гроші з Москви прийдуть, але вже через Стамбул. Кому потрібен такий довгий шлях? Зволікання може призвести до того, що Крим стане не українським, не російським, а турецьким. А з приводу того, як нам будувати відносини з ісламським світом, скажу одне: не втручатися в їхні внутрішні конфлікти. Не доведи, Господи, коли б’ються два мусульмани, влізти слов’янину. А ми ж, як мухи на мед, все пориваємося влетіти в епіцентр конфлікту. Підтвердженням цього було відправлення наших військ до Кувейту, з чим я категорично не погоджувався.
— Напередодні минулих президентських виборів журналісти настійно розпитували, чи плануєте балотуватися на пост глави держави. Пам’ятаю й одну з ваших відповідей: “Спочатку покажу, як можу працювати в Криму, а тоді подумаю”. Чи не змінилися ваші плани стосовно президентства?
— Змінилися. До виборів залишається трохи більше, ніж рік. Якщо все й надалі буде нормально, то хіба я не можу порушити питання перед рідною партією про розгляд моєї кандидатури? Чомусь до найвірогідніших переможців президентської кампанії зараховують здебільшого політиків із “київською пропискою”. Але ж немало гідних і серед регіональних лідерів. На відміну від них, наші загальнодержавні мужі, засидівшись у високих кабінетах, не помічають, що насправді діється з економікою, не розуміють практичних механізмів її управління. І саме своєю заявою йти на президентські вибори я намагався пробудити честолюбні амбіції лідерів місцевого масштабу. Адже серед них є багато талановитих господарників, сильних організаторів. Я ж, обіймаючи кілька років поспіль керівні посади в Криму, вже накопичив чималий досвід. Гадаю, що завдяки своїй праці створив непоганий стартовий майданчик для майбутньої президентської кампанії. Бажання очолити державу я ніколи не приховував, але здійснювати його збираюся з відома компартії і винятково в її межах.
— А як же бути з лідером комуністів Петром Симоненком, котрий теж не проти покерувати країною?
— Цікаве запитання. Мені часто приписували, нібито прагну стати першим секретарем ЦК КПУ. Заявляю офіційно й відверто: я цього не хочу! Якби в мене й виникло подібне бажання, я його реалізував ще 1993 року. Саме тоді на установчому з’їзді партії я рекомендував призначити Петра Симоненка першим секретарем. І загалом вважаю, що ця посада не повинна бути обов’язковим трампліном для стрибка у президентське крісло. До того ж, не варто відкидати варіант, що Петро Миколайович може сам сказати: розгляньмо й інші кандидатури, поставмо на Грача, випробуємо регіони!
— Чи цікавилися ви коли-небудь своїм внутріпартійним рейтингом?
— Так, але ніколи себе ним не втішаю. Без сумніву, тепер моя популярність в Україні ще не така висока, як у Криму. Однак рейтинг політика — це не лише його внутріпартійне визнання. Такий показник мусить базуватися на оцінках усього суспільства. Бо що таке внутріпартійний рейтинг? Це точнісінько, як і в родині: спробуй не любити чи не поважати батька! Адже він батько, глава сімейства. Хоча, гадаю, нині в кожного, хто прагне покласти на вівтар Вітчизни свою доленьку, є можливість проявити себе і, так би мовити, закріпитися в суспільній свідомості з позитивного боку.
— “Наша Україна” відкрито заявляє про розгортання передвиборних штабів. Не дрімають й інші кандидати. Чи готуються до перегонів комуністи?
— Не готуються, а готові. Навіщо розгортати штаби? Вони в нас і так є. Кожна первинна організація, міські, районні, обласні комітети партії завжди в “бойовій готовності”. Це іншим структурам треба заново добирати актив, піклуватися про створення осередків...
— З боку ющенківського блоку лунають пропозиції погодити єдину кандидатуру від опозиційної “трійки”: “Нашої України”, БЮТ і соціалістів-морозівців. Ви вірите в таку перспективу?
— Так. Але після виборів вони так і залишаться з цією єдиною кандидатурою. Кому вони потрібні за великим рахунком, окрім самих себе? Яку небезпеку становлять для влади? Це вже набридло слухати всьому суспільству. Нехай Юлія Володимирівна Тимошенко і Віктор Андрійович Ющенко для початку спробують домовитися між собою. Пройдуть іще свою історичну частину дороги.
— А як ви гадаєте, хто стане спадкоємцем нині чинного Президента і хто, на вашу думку, балотуватиметься від партії влади?
— Не знаю. Нехай думає президентське оточення. Чому через це має боліти моя голова?
— Якою, на ваш погляд, має бути нинішня стратегія КПУ в парламенті? Її фракція мусить погоджувати свої дії з опозицією чи, навпаки, виробити більш незалежну, тверду позицію?
— Останнє. Внутрішньопарламентська інтеграція нівелює наше політичне обличчя.
— Тобто ви за ситуативну консолідацію?
— Звичайно. Але коли це на користь народові та державі.
— Керуючи кримським парламентом, ви переймалися й відродженням православ’я... У декого це викликало зрозуміле здивування: як комуніст може сприяти становленню християнства? Що ви думаєте взагалі про співробітництво компартії з церквою?
— З повагою ставлюся до православ’я. Бо ж відомо, що ще в епоху князя Володимира воно було єдиною силою, здатною об’єднати роздроблену державу, вдихнути в неї нове життя, дати їй велике майбутнє. Тому свого часу я виступив ініціатором відновлення зруйнованого ще в тридцяті роки кафедрального собору Святого князя Александра Невського. Держава в минулому завдала великої шкоди православній церкві, наслідки якої відчуваються ще й донині. Але ж ви тільки подивіться, хто сьогодні більше за всіх кричить про те, що, відстоюючи знищені колись святині, комуністи тим самим намагаються спокутувати свою провину? Ті ж, хто колись, перебуваючи в рядах компартії, чи не найгучніше лаяли релігію — “опіум” для народу. Стосунки церкви й держави у ті часи були далеко не безхмарними. Але служителі культу і влада за бажання могли знайти спільну мову. Можу навести приклад складних, одначе толерантних взаємин між Сталіним й архієпископом Сімферопольським і Кримським Лукою. Залишаючись кожен при своїй думці, вони могли й пожартувати один над одним. Якось Сталін запитав у Луки (який був ще й висококласним хірургом), чи не доводилося йому бачити людську душу під час операцій. На що архієпископ відповів: “Ви знаєте, за великої кількості проведених мною трепанацій черепа й операцій на мозку, наскільки розвинені й талановиті не були оперовані, мені жодного разу не доводилося побачити їхнього розуму”. Я на сто відсотків переконаний, що ті, які сьогодні спекулюють на трагічних сторінках нашої історії, вчора були не серед тих, хто нагороджував Луку державною премією, а серед тих, котрі його ув’язнили.
— Раніше православна церква була безапеляційним моральним авторитетом для всіх. Тепер ситуація змінилася, і молодь дещо втратила моральні орієнтири. Ви як батько двох дітей, як дідусь і загалом як представник старшого покоління, напевно, цікавитеся цими животрепетними проблемами?
— Мої син і дочка були “безпроблемними” дітьми. Я намагався приділяти їм вільний час, якого, чесно кажучи, мав обмаль. Але ми багато подорожували країною, часто прогулювалися разом, відверто розмовляли. І навіть нині, коли діти подорослішали, я не перестаю з ними спілкуватися. До дочки, наприклад, заходжу майже щодня і кілька разів на день телефоную. Таня й Олексій досі обговорюють зі мною найрізноманітніші теми, однак політику ми намагаємося не чіпати. Народилася внучка — найдорожча для мене людина. Я її сповивав, прав і прасував її пелюшки. Однак не тільки виховання моїх дітей і внучки, але й загальні проблеми молоді ніколи не переставали мене цікавити. Ще як Голова Верховної Ради Криму інколи сам після півночі спеціально заходив на дискотеки, щоб подивитися, в яких умовах відпочиває юнь. До речі, після моїх візитів ремонтували водопровідні крани, в туалетах вкручували лампочки, біля умивальників з’являлося мило... Вже будучи народним депутатом України і керівником громадського руху “Нащадки Богдана Хмельницького”, спеціально для школярів організував конкурс на кращий твір “Україна плюс Росія дорівнює любов”. Його переможці були нагороджені путівками в “Артек”.
— А вам самому як до вподоби проводити вільний час?
— Двотижневу відпустку я дозволяю собі робити раз на три-чотири роки. Відпочивати люблю восени — як істинний патріот — на кримських курортах. Кожен ранок починаю з п’ятнадцятикілометрової прогулянки, адже ходіння — це чи не єдине моє хобі. Ось уже двадцять років поспіль здійснюю різними маршрутами тривалі переходи. Люблю мовчки ходити. Не тому, що збивається дихання, а тому, що в цей момент у мене надактивно працює мозок, з’являються нові думки, ідеї. Ходжу переважно сам, іноді дружина прогулюється, а всі інші домашні лінуються. Регулярно пробую сісти на дієту й обіцяю собі, що за два тижні стану таким струнким, як десять років тому. Проте довго дотримуватися жорсткого режиму не вдається: обов’язково заїде хтось із друзів у гості, а теплу компанію я дуже ціную. Я належу до людей, які нелегко розлучаються з іншими, обростають зв’язками, контактами, підтримуючи їх упродовж усього життя. Вихідні проводжу в родинному колі, хоча, трапляється, влаштовую відпочинок у суто чоловічій компанії. Правда, друзі нарікають на те, що ні риболовля, ні полювання, ні навіть музика не захоплюють мене так, як політика.